Публикатор
Розвиток українського гончарства у 20 ст.
Гончарний промисел ніби сфокусував найкращі риси українського народу: любов до праці, високі моральні якості, відчуття краси й гармонії, вміння прикрасити своє існування і зробити побут зручним та водночас естетично довершеним. Раніше Україну слушно називали "країною глин", а витвори майстрів-гончарів здобували нагороди на Всеросійських кустарних виставках. їх закуповували музеї, експортували за кордон. Жоден ярмарок у великому місті, містечку й навіть селі не можна було уявити без гончарних виробів, що тяглись довгими рядами, приваблюючи покупців величезними горщиками, макітрами, глечиками, мальованими мисками, іграшкою. Але було це майже сто років тому... Нині ж, на початку XXI ст., маємо досить невтішну картину щодо розвитку українського гончарства: із 700 осередків (за Юрієм Лащуком) залишилось не більше десяти, та й ті ледь животіють. Гончарів — одиниці. Технологія погіршилась. Асортимент скоротився. Що ж стосується художніх особливостей виробів, то вони вражають своїм низьким рівнем.
Шляхи розвитку української народної кераміки у XX ст. надзвичайно складні й суперечливі, їх особливості пов'язані насамперед з історичними умовами, в яких розвивалось вітчизняне народне мистецтво. Однак, на відміну від більшості його видів, гончарство в періоди історичних катаклізмів далеко не завжди зазнавало занепаду й руйнації. Так, Перша світова і громадянська війни обумовили пожвавлення гончарного промислу: адже за умов суцільної розрухи, коли промислові підприємства — головні конкуренти домашнього виробництва — були зруйновані, зріс попит на кухонний і столовий посуд роботи кустарів. Після Другої світової війни, особливо під час голоду 1947 року, багато майстрів знову точили на крузі посуд і ліпили свистунці.
Проте, найчастіше трагічні події негативно впливали на розвиток промислу. По суті, кожний період в історії колишнього СРСР приносив нові випробування українській народній кераміці, прискорюючи закономірні процеси занепаду промислу. Колективізація із забороною працювати одноосібно. Голодомор 1932/33 років, що забрав життя тисяч гончарів, які вимирали цілими родинами. Податкова політика 1950-х рр. із руйнуванням горнів та виселенням майстрів з рідних осередків. Реорганізація артілей та перетворення їх на заводи й фабрики на початку 1960-х рр. Економічні негаразди 1990-х, що спричинили закриття більшості підприємств системи народних художніх промислів і остаточне зникнення промислу в окремих осередках, де ще у 1980-х працювало до 10 і більше майстрів.
І хоча історичні події в цілому не сприяли розвитку народної кераміки, можна навести чимало позитивних прикладів її підтримки з боку національно свідомої інтелігенції. Так, ще 1901 року на Полтавському з'їзді діячів кустарної промисловості відзначали: "інтелігенція повинна особливо допомогти художньому розвитку національної народної творчості... повернути народу багатства, які він зібрав і втратив" (И.Д. Обла стной сьезд деятелей по кустарной промьішленности в г Полтаве // Хуторянин. — 1901. — №45. — С.743).
Найсуттєвіші заходи зламу XIX — XX ст. пов'язані з діяльністю губернських земств у східних регіонах України та різних товариств і дорадчих комітетів — у західних. Ці заходи в цілому допомогли збереженню багатьох центрів народної кераміки (як і загалом народного мистецтва) й були спрямовані на економічну підтримку промислу та передбачали вплив на художні особливості виробів через орієнтацію на національну традицію. Земства створювали кустарні склади, навчальні майстерні, музеї, влаштовували виставки, направляли у провідні осередки інструкторів, організовували збут виробів. Далеко не всі намагання допомогти кустарним промислам мали позитивні наслідки (особливо це стосується впливу на художній бік виробів із нав'язуванням чужорідних форм і мотивів розпису), але в цілому діяльність земств на деякий час загальмувала процес зникнення українського гончарства.
У перше пореволюційне десятиліття, за умов досить інтенсивного розвитку гончарства (чому сприяв неп), продовжувалася земська програма роботи з кустарями, хоча позитивна роль земств щодо розвитку народних промислів замовчувалась. Із початком колективізації настійно порушується питання про кооперування гончарів. З'являються артілі, ідея створення яких виникла ще на початку XX ст., і загалом була прогресивною: майстри отримували можливість користуватись готовими матеріалами, організовано продавати вироби тощо. Проте історичні умови періоду колективізації і боротьби з одноосібними господарствами, дискредитували цю ідею. Насамперед було порушено принцип добровільного вступу до артілей, куди гончарів "заганяли" насильницькими методами. Однак, артілі таки допомогли зберегти промисел у багатьох осередках за вкрай несприятливих для розвитку народного мистецтва умов, коли цілеспрямовано нищилось домашнє виробництво. Гончарі мали можливість творити на традиційній основі, тоді як значна кількість центрів, де не було артілей, припинила існування у 1930-х рр.
У радянський період підтримка народного мистецтва, попри пишномовні декларації про його розквіт і фактичне безжалісне нищення домашнього виробництва, все-таки здійснювалась, хоча це була, так би мовити, офіційно-декларативна лінія підтримки. В 1930-50-х рр. художніми промислами опікувалась "Укрхудожпромспілка", при якій існувала науково-експериментальна лабораторія з відділеннями вишивки, ткацтва, кераміки. Проте, ситуація, що склалася у вітчизняному декоративно-ужитковому мистецтві в 1930-50-х рр., позначилась на діяльності цієї організації. Вже тоді намітились прорахунки в роботі з народними майстрами, які поглибились у 1960-і рр. й призвели до цілої низки втрат.
Особливо болісно на розвитку народних художніх промислів позначилась постанова "Про промислову кооперацію" (від 11.Х.1960): артілі (де все-таки ще зберігались головні засади народного мистецтва) реорганізовувались у фабрики й заводи, що підпорядковувались Міністерству місцевої промисловості. Відтак необхідність виконувати план і підвищувати "продуктивність праці" поступово призвели до зникнення атмосфери творчості і перетворили народних майстрів на бездумних виконавців. Кількості досягали за рахунок відлитих у формах та штампованих на верстатах виробів. Ручна праця знецінювалась. Однак, на цьому проблеми не скінчились: наприкінці століття більшість керамічних підприємств взагалі припинила своє існування.
У другій половині XX ст. народними майстрами потроху опікувалась Спілка художників СРСР (нині — Національна спілка художників України). Деякі гончарі мали змогу продавати вироби через салони Художнього фонду. Дирекція художніх виставок України та Художній фонд Спілки художників закуповували твори народних майстрів з виставок, на яких кераміку експонували досить активно. Іноді замовляли роботи майстрам і потім передавали їх до музейних колекцій. Часто з виставок закуповували артільно-заводську продукцію. Завдяки такій політиці опішненська артіль (від 1960 — завод) "Художній керамік" кількома сотнями речей представлена в колекції Музею українського народного декоративного мистецтва. Позитивну роль відігравали (і нині відіграють) музеї: ви- ставки-ярмарки в Музеї народної архітектури та побуту України (Київ), симпозіуми в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Створена 1990 року Національна спілка майстрів народного мистецтва України регулярно організовує виставки гончарів, запровадила премію ім. Данила Щербаківського, якої серед народних керамістів удостоєні Василь Омеляненко і Ганна Діденко з Опішного та Яків
Брюховецький з Головківки (мешкає у Чигирині). Однак, усе це поодинокі заходи, які не є елементами загальнодержавної політики щодо розвитку народного мистецтва. Прикро, що після здобуття Україною державної незалежності ситуація не змінилася. Зникнення народного мистецтва і, зокрема, гончарства триває.
Упродовж XX ст. відбуваються зміни в характері й організації гончарного виробництва, в технології та асортименті виробів, їх художніх особливостях. Гончарство остаточно перетворюється на сільський (частково містечковий) промисел. Змінюється психологія творчості народного майстра, який поступово усвідомлює себе творчою особистістю.
Іншим стає замовник. У XVI— XVIII ст. керамічними витворами українських гончарів користуються різні верстви населення — від селян до козацької верхівки. В XIX ст. глиняне начиння побутує в сільському середовищі й частково — в середовищі міських низів. Ця тенденція продовжується і у XX ст. Однак, у певні його періоди, коли спостерігається увага до відродження національної традиції (злам XIX— XX ст., 1960-і рр., кінець 1980 — початок 90-х рр.) і коли інтелігенція активно купує роботи гончарів, навіть простий посуд, не кажучи вже про глиняні свистунці, зооморфну скульптуру, мальовану кераміку, стає окрасою міської оселі митця чи науковця. В останні десятиліття народна кераміка активно сприяє формуванню приватних колекцій, тоді яку 1960 — 70-х рр. її збирали поодинокі художники й мистецтвознавці.
Видозмінюються і функції народної кераміки: від суто ужиткової або декоративно-ужиткової до декоративної. Однак, і досі простий кухонний посуд остаточно не зник з ужитку (макітри, глечики, маленькі горщики для печені тощо), а вимоги ринку спонукають гончарів звертатись до "призабутих" різновидів асортименту (пасківники). Спостерігається і таке явище: деякі господині використовують старі посудини — великі горщики, в яких раніше готували страву "на оказію", і макітри, призначені на замішування тіста, — для зберігання на горищі борошна, зерна, крупів. Величезні горщики підставляють під ринви під час дощу.
У загальних рисах українська народна кераміка XX ст. розвивалася в межах двох головних напрямів: виробництво в домашніх умовах на засадах давніх місцевих традицій і артільно- заводське, початок якого — в земській практиці організації майстерень, шкіл та навчально- показових пунктів (центральні й східні регіони України) та керамічних шкіл (західні регіони). Артільно-заводське виробництво було в основному зорієнтоване на декоративний посуд та пластику, що хоч і створювались у межах місцевих традицій, але як система порівняно відкрита, постійно зазнавали варіювання і видозмін, яких було набагато більше, ніж у зразках домашнього виробництва.
Порівнюючи гончарні вироби початку і кінця XX ст., одразу ж помічаємо загальне зниження рівня культури ремесла: черепок
грубшає, форми стають аморфними, силует менш виразним, конструктивні частини посудин ніби згладжуються, нівелюються, декор збіднюється, відчувається поспішність і недбалість виконання. Ці риси притаманні продукції усіх без винятку осередків української народної кераміки. Відчутні вони і в артільно-заводському виробництві.
Одна з головних причин цього явища — погіршення технології гончарного виробництва, спрощення і скорочення окремих її процесів, викликані необхідністю прискорити виробництво за умов конкуренції із фабрично-заводською продукцією (металевий посуд, фарфор, фаянс). Протягом століття відбувається прискорення процесу приготування глиняної маси. Після видобування глина не завжди витримується на свіжому повітрі (раніше на це
потрібно було рік, мінімум — два-три місяці), що необхідно для підвищення її пластичності. Окремі процеси — обробка стругом, пересікання дротом, закачування руками — скорочуються до мінімуму. Все це призводить до погіршення якості черепка. Ще додається намагання майстра прискорити виточування виробу на крузі, поспішність при декоруванні, а також не завжди якісний випал. От і маємо таку різницю між виробами початку — першої третини XX ст., коли ще не була втрачена культура народної технології, і другою половиною — кінцем XX ст.
Про порівняно високий рівень технології в середині XX ст. можна говорити лише щодо окремих підприємств системи народних художніх промислів (завод "Художній керамік" в Опіш- ному, Васильківський майоліковий завод), але і тут, починаючи з 1970 — 80-х рр., спостерігається занепад: скорочується кількість ангобів та полив, погіршується якість черепка, значно збільшується відсоток бракованих виробів після випалу.
Важливі зміни відбувалися протягом століття і в асортименті виробів. Наприкінці XIX — у першій третині XX ст. він був надзвичайно широкий і різноманітний. У великих осередках створювали кухонний, столовий та декоративний посуд (горщики, глечики, макітри, тикви, тиквасті глечики, барила, носатки, ринки, пасківники, миски, полумиски тощо); фігурні посудини та скульптуру у вигляді тварин, птахів, рідше — людей; іграшку; культові речі (курильниці, хрести, чаші, лампадки, свічники); побутові предмети (труби, покришки для вуликів, грузила); архітектурну кераміку (кахлі, димарі, облицювальна плитка, цегла, черепиця).
Поступово (на кінець 1920-х рр.) асортимент скорочується, зникають фігурний посуд та скульптура, кахлі, речі культового призначення. Після заборони свинцевої поливи майже припиняється виробництво мальованої кераміки. Лише в окремих осередках до середини і навіть до другої половини XX ст. створювали розписні миски (Смотрич Хмельницької обл., Гнилець і Паланочка Черкаської, Олешня Чернігівської).
Відомі спроби відродити виготовлення посуду із підполивним розписом. Так, Леся Данченко під час обстеження керамічних центрів Середньої Наддніпрянщини на початку 1960-х рр. замовила для колекції Державного музею українського народного декоративного мистецтва дибинецьким гончарям Василю Масюку, Оріону Старцевому, Герасиму Гарназі виконати вироби, декоровані підполивним розписом (тоді в Дибинцях мальовану кераміку вже ніхто не робив). До 1980-х рр. в Дибинцях гончарював Михайло Тарасенко, створював скульптуру у вигляді звірів, птахів, фантастичних істот і посуд із підполивним розписом. Однак, подібних прикладів дуже мало. В цілому в асортименті українських гончарів найстійкішим виявилось виробництво простого кухонного посуду — теракотового або вкритого поливою: горщики, глечики, макітри, квітники, пасківники. Традиція створення інших зразків посуду на сьогодні майже втрачена.
Якщо в більшості гончарних осередків виробництво традиційних зразків асортименту припинили ще в першій третині XX ст. і нині створюються лише поодинокі різновиди, то на підприємствах народних художніх промислів, наприклад в Опішному, до другої половини XX ст. збереглося виготовлення значної кількості виробів, що зникли в інших центрах. Так, в артілі "Художній керамік" у 1930 — 50-х рр. відродили створення зооморфної скульптури й фігурного посуду, у 1950 — 60-х рр. у великій кількості ліпили іграшку й виточували на крузі іграшковий посуд — "монетку". Деякі традиційні суто ужиткові посудини зазнали функціональних змін і перетворилися на столові або виключно декоративні: тикви, барила, куманці, глечики, макітри, миски, прикрашені підполивним розписом. Вони в усі періоди існування артілі (з 1960 — заводу) складали основу продукції.
Природно, що в артільно-заводській продукції з'явилися нові зразки, обумовлені попитом і не характерні для традиційного гончарства — вази, сервізи, набори для вареників, галушок, води тощо. На кінець століття загальноукраїнська тенденція значного скорочення асортименту торкнулась і цих підприємств.
В цілому українська народна кераміка у XX ст. зазнала набагато більше втрат, ніж у попередні періоди свого розвитку. Якщо колективізація, голодомор 1932/33 років, високі податки беззастережно нищили гончарство щодо кількості майстрів, осередків, скорочення асортименту, то офіційні державні декларативні заходи негативно впливали на художні якості виробів, пропагуючи речі, стилістично суголосні помпезності та еклектиці архітектури й професійного мистецтва. Зразки мистецтва такого плану Г.Вагнер, виступаючи на конференції 1990 року в Москві, влучно назвав "потворними проявами народної творчості під насильницьким впливом політичної кон'юнктури" (ВагнерГ. О природе народного искусства //Народное искусство и современная культура. Проблеми со- хранения и развития традиций: Материальї Всесоюзной с международньїм участием научно-творческой конференции. — М.,1991. — С.35). В.Гусєв натій- таки конференції зазначив: "У радянській культурі функції народного мистецтва до недавнього часу обумовлювались не стільки спонтанним органічним розвитком народної творчості, скільки активними формами управління народною художньою культурою заборонними заходами, особливо тих видів, які ототожнювались із релігійними віруваннями, з церковною обрядовістю. Відбувалось удержавлення або етизація та ідеологізація народної художньої культури, на неї поширювалась політика "соціального замовлення", підпорядкування її кон'юнктурним завданням культурної революції" (Гусев В.Е. Функции народного искусства. //Там само, с.47).
Українське гончарство XX ст. мало свої злети й падіння, досягнення у творчому розвитку традицій і болісне запровадження новацій. З ним пов'язали свої долі тисячі українців, які створили досконалі зразки суто побутових речей та унікальні мистецькі витвори, про художні особливості яких ми детальніше поговоримо в подальшому.
Олена КЛИМЕНКО
кандидат мистецтвознавства Фото автора
Дивіться також крамницю ТОВ "Український Сувенір" у розділах "Кераміка та Глина".