Українське весілля, за традицією, щедро супроводжувалося ігра­ми, музикою, танцями, співами і мало характер народного свята.

Майже по всій Україні весілля почи­налося зі сватання, коли посланці же­ниха - старости, з ним або без нього, укладали попередню угоду про шлюб із батьками нареченої.

У старости вибирали сприт­них, моторних і поважних лю­дей. Зайшовши в хату, вони вели традиційну мову про полювання, про куницю, про товар, купців і нарешті про­сили батьків нареченої вида­ти дочку заміж за парубка, якого вони дуже розхвалю­вали. Дівчина в цей час мала засоромлено колупати піч. Якщо пропозиція приймала­ся, старости обмінювалися з батьками нареченої хлібом, ставили могорич, дочка пе­рев'язувала старостів виши­тими рушниками, а жениха, якщо він був присутній, хуст­кою. Коли ж старостам від­мовляли, то дівчина виноси­ла гарбуза - це було великою образою.

Після сватання відбува­лись умовини, або розгля­дини, коли родичі нареченої приходили до жениха, щоб з'ясувати його матеріальну забезпеченість, ознайомитися з гос­подарством, наявністю продуктів, одягу, з тим, щоб бути спокійними за добробут майбутньої сім'ї. Відразу після сватання і розглядин робили заручини, або запоїни. Заручини проводилися "за сценарієм" сватан­ня, але в урочистішій обстановці, в присутності всіх родичів жениха і на­реченої, а всі обрядові дії виконува­лися у супроводі хору.

Як здавна в народі повелося, важли­вою частиною весілля було виготов­лення гільця - соснову гілку або гілку плодового дерева прикрашали різного кольору стрічками, з паперу чи матерії, квітами, а також букетиками пшениці або інших злакових, інколи навіть зі свічками. Таку прикрашену гілку здебі­льшого вставляли у спеціально спече­ний хліб, який протягом усього весілля лежав посеред столу.

Гільце символізувало незайманість, красу, свободу, молодість, вроду. Дії, що супроводжували виготовлення гі­льця, означали прощання нареченої з дівочою свободою, з чудовою порою дівування. Разом із гільцем часто виго­товляли й маленьку квіточку або плели невеликий віночок, який старша друж­ка пришивала молодому до шапки. В деяких місцевостях України квіткою називали також сколоту чи навхрест перев'язану червону стрічку або яск­раву паперову квітку.

У четвер, п'ятницю чи суботу ввечері збиралися бгати коровай. Перед тим як вимити руки, щоб почати місити тіс­то, коровайниці співали:

Де ся діла, де ся поділа

Мару сина матінка.

Нехай прийде,

Нехай принесе

З криниці

Водиці.

Нехай помиють

Коровайнички ручки.

Коровай - великий круглий, гарно прибраний шишками, голубками та ін­шими фігурками з тіста хліб — зверху прикрашали свічками, стрічками, чер­воним гарусом і навіть квітами, що сим­волізувало достаток, багатство, замож­ність сім'ї. Для виготовлення короваю запрошували тільки заміжніх жінок, у яких у родинах був лад, злагода. Вони приносили з собою борошно, яйця, цу­кор. Кількість коровайниць була різною, але обов'язково непарною. Найчастіше їх було сім. Окрім короваю, з тіста виго­товляли багато шишок і гусок.

А коли коровай вимісили і прикра­сили, то співали:

їдьте, свати, до Крюкова,

А з Крюкова — до Львова

По тії малярчики,

Що хороше малюють,

Золотом гаптують.

Не треба нам малярчиків —

В нас хорошанські жіночки

Хороше коровай гафтують.

До кола зіроньками,

Райськими пташеньками.

Коровай розрізали на шматочки у неділю ввечері й роздавали всім при­сутнім, щоб вони побажали добробуту молодим.

У неділю вранці молодий разом зі своїми боярами (дружиною) збирав­ся їхати за молодою, щоб везти її на вінчання в церкву. Його виводила ма­ти у виверненому вовною наверх ко­жусі й обсипала сина зерном, дрібни­ми грішми, що означало побажання

успіхів, багатства. По дорозі молодий повинен був відкупитися від перейми горілкою або грішми, що символізу­вало викуп, який сплачували за дівчи­ну в давні часи.

Молодого та його дружину (старосту або старшого боярина, дружбу або дружка, бояр, світилок, боярок) впус­кали до хати нареченої не одразу, а спочатку інсценували не­мовби бійку, вимагаючи ви­купу, і тільки сплативши йо­го, жених разом із боярами заходив до нареченої. А во­на в цей час мала сидіти за столом на покуті, схиливши голову на хліб, біля неї сидів неодружений брат, який її "охороняв", у нього бояри молодого після перемовин "купували" наречену.

Наступний етап — дару­вання. Спочатку родичі мо­лодого наділяли подарун­ками родичів молодої, по­тім - навпаки, причому всі подарунки по черзі клали на тарілку і разом з весільною шишкою і чаркою горілки підносили кожному з роди­чів, присутніх на весіллі.

Після дарування наста­вав найзворушливіший мо­мент - розплітання коси і покривання голови моло­дої, що означало прощання дівчини з дівоцтвом, із подругами і рі­дною сім'єю і перехід її під владу чоло­віка. Молоду садили на діжу, брат її розплітав косу, яку мастив маслом або медом, потім на голову їй надіва­ли жіночий головний убір - очіпок, який вона двічі знімала і тільки за тре­тім разом залишала на голові. Хор у той час співав:

Та не вій, вітре, з рожі, Повій по дорозі, Розмай русу косу По червонім поясу, Розбери по волосочку, Як жита по колосочку.

У неділю ввечері наречену врочисто перевозили з батьківського дому в дім жениха. Виносили придане, укладали на віз, садовили молодих і з піснями й танцями везли. Біля хати віз із молоди­ми перевозили через вогонь, на поро­зі їх зустрічала мати молодого з хлібом-сіллю, а хор співав:

Вийди, мамко, вийди

Невесту вітати,

Бо їй ту не прийшов

Ні отець, ні мати.

Після частування в хаті молодого відбувалася низка обрядових дій (так званих перезвяних) під загальною на­звою "комора", що мали виявити, чи зберегла молода незайманість. Якщо дівоча честь молодої була доведена, весілля набувало характеру свята, торжества, радощів.

---