Публикатор
Диво рукотворне
Останнім часом дедалі більше людей (і не лише фахівців) звертаються до народних традицій, звичаїв, ремесел. Та, напевно, чи не найбільшу увагу привертають до себе писанки — цей дивовижний заповіт наших далеких пращурів.
Писанка є частиною багатющої народної культури, а її втрата була б непоправна. Тому таке велике значення мають зусилля ентузіастів, які намагаються відтворити старовинні техніки розпису, традиційні узори й навіть склад барвників. Особливе місце на ниві відродження писанкарства належить заслуженим майстрам народної творчості Оксані Білоус та Зої Сташук, котрі зуміли відтворити, реконструювати за каталогом "Опис колекції народних писанок" (з музею Катерини Скаржинської) малюнки автентичних писанок, зібраних у різних регіонах України. їхнє зібрання має умовну назву "2000 писанок з колекції Катерини Скаржинської".
Варто бодай коротко розповісти про цю унікальну збірку, оскільки відродження її є не тільки значним досягненням майстрів, а й здобутком писанкарства. Ідея збирання належала дворянці Катерині Михайлівні Скаржинській, яка 1885 року відкрила у селі Круглику поблизу Лубен приватний музей. Збирачами творів були Федір Ка- мінський та Сергій Кульжинський. На 1899 рік набуток уже становив 2123 писанки з Харківської, Полтавської, Чернігівської, Київської, Херсонської, Бессарабської, Подільської, Волинської, Курської, Воронезької, Мінської, Гродненської, Люблінської, Варшавської, Уфімської губерній, Кубанської області. Етнографічний відділ музею 1899 року видав перший випуск каталогу "Описание коллекции народних писанок". В альбомі вміщено історико-етнографічний нарис про писанкарське мистецтво України, класифікацію та опис народних взірців, подано 33 кольорових та 12 чорно-білих таблиць з 2219 малюнками писанок. На жаль, майже всі "живі" експонати колекції музею К.Скаржинської було знищено під час громадянської та Великої Вітчизняної воєн. Отож, каталог став єдиним джерелом інформації про унікальне зібрання. Здавалося, відтворити cтаровинну колекцію вже неможливо.
Історія роботи над її відновленням тісно пов'язана з іменами заслужених майстрів народної творчості України Оксани Білоус та Зої Сташук і становленням їх як майстрів. їхні творчі пошуки — це і пошук України, і самих себе. Обидві жінки з теплотою згадують своїх бабусь: Зоя — бабусю ткалю, Оксана — бабусю вишивальницю, які стали для них уособленням єдності людини і довкілля, гармонії добра і краси, що до певної міри визначило самосвідомість майбутніх писанкарок.
— Оксано, люби всіх людей, і всі любитимуть тебе, — ці слова стали для Оксани непорушним законом. Бабуся Зінаїда Василівна Очкуренко зародила в ній любов до всього рукотворного — дівчина полюбила бабусині мережки, а згодом і сама прикипіла душею до вишивки.
— Я на чверть лемкиня, на чверть — бойкиня, наполовину — киянка.
Бо дід по матері — лемко, бабця — бойкиня, рід батька до шостого коліна — кияни, з давнім козацьким прізвищем — Очкуренко. Мала знаменитого прадіда: обіймав одну з найвищих судових посад у місті й у самому центрі мав свій розкішний сад. Один з бабусиних братів теж захоплювався писанками і збирав колекцію. Це пригадав батько, коли довідався про Оксанине вподобання. Може ця визначена самим родом спадкоємність і привела її до писанки. Оксана каже, що може доля так розпорядилася, аби вчепився в неї "вірус писанки" (за словами Зенона Елеїва). Адже гарно закінчила біологічний факультет Київського педагогічного університету — "п'ять років вивчала дягель лікарський!", могла б обрати і наукову діяльність, і викладацьку.
Побачила писанки в родині мистецтвознавця Михайла Романовича Селівачова, згодом попросилася на уроки писанкарства до його дружини Наталії Федорівни в Дитячій академії при Київському політехнічному інституті. Це був початок 1992 року, час духовного піднесення, відродження національної свідомості. Згадує першу свою роботу — обрала 40 клинців.
— Я ж не думала, що буде так складно. Довго малювала, коли закінчила — всіх сусідів кликала подивитись. І вже не спинялась. Кожна писанка стала відкриттям, кожна рисочка — експериментом. Восени 1992 року почула по радіо про відкриття І з'їзду писанкарів — полетіла! Слухала доповіді, дивилась виставки. Відтоді кожну вільну хвилину проводитиме в бібліотеці, вивчатиме Кульжинського, Таранушенка, Онищук... Взяла участь у ярмарку в Музеї народної архітектури та побуту України разом з учасниками з'їзду — її помітили і запросили викладати дітям писанкарство в Палаці дітей та юнацтва. Ось тут і відбулась зустріч із Зоєю, яка стала визначальною для обох.
Батьків рід — зі Словенії, мамин — із Полтавщини. Зустрілись під час війни в Словенії, у партизанському загоні. Батько був командиром загону, а мати, насильно вивезена з України, втекла до партизанів від австрійського бауера. Життя прожили у Макіївці на Донеччині — так склалася доля. Тут і народилася наша писанкарка. Батько — гарний майстер — сам- один побудував такий дім, що вся околиця задивлялася. Свою бабусю, батькову матір, Зоя вперше побачила в 10 років, коли відвідала її у Словенії. Бабуся вміла робити геть усе, найбільше вразило, як вона вишивала фантастичні, небачені квіти, казкових тварин. Та найяскравіший спогад дитинства — поїздки до маминої тітки Марії Онищенко у село Просяниківку Кобеляцького району на Полтавщині. Бабуся Марія — відома ткаля, до якої приїжджали вчитись із самої Решетилівки. Вона навчила Зою ткацького ремесла. — Завжди усміхалась і дозволяла ткати з нею, — згадує Зоя.
Назавжди запали в душу квіти на чорному тлі. їх потім дівчина малюватиме, вишиватиме, вирощуватиме в саду. Хотіла передати свій потяг до краси дітям. Тому й привела їх 1992 року до Оксани, прочитавши оголошення про гурток писанкарства. Та коли побачила те диво, зрозуміла — це її покликання. Любов до писанки змусила змінити фах інженера з автоматики та електромеханіки.
Тепер вони нерозлий-вода. За той час, що працюють разом, майстрині взяли участь у ЗО професійних художніх виставках в Україні, Росії, Білорусії, Франції, Німеччині, з них З персональні виставки, на яких демонстрували 2000 відтворених писанок України. Це і позначені пишним стилізованим орнаментом київські взірці з колишнього передмістя Києва Шулявки — рожево-червоні на чорному тлі з жовтими закрутками ("Рачок", "Виноград", "П'явки"), писанки колишнього Радомишльського повіту з традиційним геометричним та геометризованим орнаментом ("Баклажечка", "Дубове листя", "Рожа в чобітках", "Безконечник"), Східного Поділля, виконані в червоно-чорній гамі кольорів, із зображенням хреста із завитками — одного з найдавніших знаків, пов'язаних із символами Землі,
Сонця, твори Полтавщини — жовті, червоні, зелені, з світлим тлом, із "зірками", "сонечками", "грабельками", "косицями" і писанки багатьох-багатьох земель України. Окремі колекції придбали державні музеї Києва, Харкова, Донецька, Сум та численні приватні збирачі з України, Німеччини, Швейцарії, Франції, США, Аргентини.
У 1997 році майстрині відтворили нові зразки за виданням 1896 року "Писанки Галицької Волині" Мирона Кордуби, з альбома "Українська писанка Ераста Біняшівського, за збірником "Україно, Нене моя" (Київ,
1993), з альбома Зенона Елеїва (Нью-Йорк, 1994). Колекцію поповнили писанки Західного Поділля на чорному та червоному тлі із зображенням закруток, стилізованих гілок, листя, фігур, що несуть древній зміст — "Берегиня", "Триніг", "Круторіг": бойківські — із солярною орнаментикою, гуцульські з розмаїттям філігранно розроблених мотивів, а також зразками Закарпаття, Покуття, Полісся.
Окремо хочеться відзначити ще й тонкий смак наших майстринь, уміння оригінально оформити експозиції, тому так сподобались їхні виставки в Музеї літератури, Палаці мистецтв "Український дім", 2000 року — у залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Тут вдало поєднано фітодизайн, художнє лозоплетіння, кераміку. Особлива знахідка — глибокі подвійні рами, що дозволяє викладати писанки у вигляді традиційних орнаментів, уникати пошкоджень і вільно перевозити колекцію. А художниці мріють про створення у Києві постійно діючого музею писанки та творчої майстерні для опанування бажаючими цього мистецтва.
Майстриням важливо донести до людей, що це послання через віки наших пращурів, котрі передають свій погляд на світ, таїну смерті та воскресіння, красу, свою любов, своє тепло, і ще — їх перестороги та щось таке, не знане, але охоронне. Шанобливо наголошують на обереговому значенні писанки. Що і досі виявляється в обрядовому використанні їх від грому, неврожаю. Мета майстринь — зберегти автентичне образотворче мистецтво — писанкарство, берегти його невіддільність від побуту та буття традиційної вжиткової творчості. Обидві з благоговінням підходять до орнаменту — вони порівнюють його з молитвою, де не можна змінювати слова. їм хочеться показати людям, що в цих знаках є "якась таємна інформація і насолода від того, що там щось є таке, чого ми не знаєм", викликати ставлення "як до чогось таємничого, дуже важливого, що має велике значення нерозкритого. Може час не прийшов, може й не прийде, але щоб людина просто навчилася берегти, побожно ставитися до того, що там зображено. Хочеться всім пояснити, що це дуже важливо, і недаремне писанка зникла в радянські часи — наче сховалась" (з бесіди з О.Білоус).
Що більше пізнавали, заглиблювалися у вивчення писанки, то більше хотілося долучити до цього древнього мистецтва широкий загал, особливо дітей. За роки роботи збагатилися неоціненним досвідом, виросли як педагоги-новатори, популяризатори народної творчості. Яскравіше визначилася самобутня творча манера кожної художниці. Вони прагнуть розкрити таїну старовинних знаків, невтомно вивчають прадавні символи.
Писанкарки грунтовно вивчили всі доступні наукові джерела, та найбільше враження на них, певно, справила праця Арієля Голана "Міф і символ". Головна концепція книги — це ідея поєднання в орнаментах кам'яних стел і малюнків, знайдених під час археологічних розкопок, двох основних начал — жіночого й чоловічого — з ідеєю відродження, воскресіння життя. Подібні орнаменти дослідниці не раз знаходили серед візерунків, зображених на писанках.
Підсумком багаторічної роботи Зої Сташук та Оксани Білоус став методичний посібник "Школа писанкарства" (К., 1998). Ця робота є основним навчальним посібником у дитячих студіях, школах різних областей України, що вирізняється стрункістю викладу матеріалу, досконалою методикою. Перший розділ "Символіка в писанкарстві" вводить у світ орнаментних знаків, узагальнених до графічної схеми, та їх осмислення у народних назвах орнаменту. Розділ "Як писати писанку" став класичним наочним каноном, на якому вчаться діти та дорослі у різних районах України. Цьому сприяли дохідливість, послідовність викладу, детальний опис процесу творення писанки, технік розпису. Розділ "Тематичний план курсу писанкарства — для гурткової роботи" — то взірець для розробки планів, спрямованих на пробудження інтересу у дітей до писанки через знайомство з віруваннями, обрядами, способами виготовлення прикрас із писанок.
У своїй роботі кожна з майстринь має власний творчий стиль, певні засади.
Оксана бачить своїм призначенням збереження традиційних орнаментів.
— Мені колись сказали: "Твоє покликання — зберігати". — От я й малюю так, щоб точно було, як в оригіналі. Як щось побачу гарне, мені здається, треба його зберегти неодмінно. У дитинстві мріяла бути художником-реставратором.
Тому ретельності нанесення орнаменту надає першочергового значення.
Так само "побожно" ставиться до створеного народом і Зоя. Та глибоке знання предмета породжує в ній ще й бажання створювати оригінальні писанки за мотивами трипільських узорів, дуже тактовно і фахово стилізуючи їх як народні витвори. Це, безумовно, збагачує й розвиває нову, сучасну гілку різноманітного, багатого й самобутнього мистецтва — писанкарства. Вперше трипільські мотиви майстриня побачила у книзі американки українського походження Анни Кміт і відчула до них великий інтерес. Почала вивчати трипільські знахідки — і доля наче сприяла: батьки однієї з її учениць Марії Відейко — знані археологи, що працюють над трипільською темою в історичному музеї. З розумінням надали малюнки. Побачила багато писанкових знаків на малюнках трипільських ваз. Ці знаки Зоя поєднала у дивовижних композиціях. ії твори відзначаються ніжним пастельним молочним тлом, кавово-чорними кольорами, особливими плавними лініями, що несуть величезну духовну енергію. Авторці пощастило розробити оригінальні взірці, що відповідають задуманому, і яким притаманні традиційні знаки. Трипільські писанки Зої Сташук цікаві орнаментом, колоритом, традицією і сучасним звучанням.
Одне з основних завдань, що ставлять перед собою майстрині — це віднаходити нові зразки, вивчати традиційні осередки писанкарства в Україні. Але, на думку майстринь, писанка буде жити доти, доки вона буде присутня не лише в музеї чи на виставці. Вона має увійти у контекст нашого сучасного життя.
Пані Оксана чотири роки викладала писанкарство в університеті етнографам-фольклористам і має талановитих послідовників. Серед них Галина Іванець, Ольга Сахно, Любов Ктиторова, Тетяна Дудко, Світлана Зелінська та багато інших талановитих і самобутніх писанкарок. і вже багато років пані Зоя є керівником студії писанкарства Київського палацу дітей та юнацтва — ця робота стала теж її покликанням. Вона має справжній хист до спілкування з учнями. Майстриня зачаровує, приворожує їх до прадавніх знаків-символів, навчає тонкої філігранної роботи з писальцем, накладанню воску та фарби. Мріє про створення гуртків писанкарства у всіх районах Києва, з власної ініціативи постійно проводить методичні заняття для працівників Будинків дитячої творчості. Стала засновником та організатором міського конкурсу дитячої творчості "Писанкова веселка", що став традиційним. її діяльність по залученню дітей до відродження народних ремесел відзначена — вона є лауреатом професійного педагогічного конкурсу "Кришталеве яблуко" серед керівників гуртків палацу.
Та найбільша радість майстриням-писанкаркам Оксані Білоус та Зої Сташук — що на Великдень підуть діти зі своєю писанкою, що не переривається нитка традицій.
Дивіться також писанки у крамниці ТОВ "Український Сувенір"