У колекціях музеїв є багато весільних рушників під назвами: «червоні» „королівські", «орласті», «возові», «роменські», «кролевецькі», «богуславські», «підперізники», «ярмаркові». Ці рушники часто зберігають родинну пам'ятку. Вони переходять від баби до дітей та внуків. Про давню весільну функцію рушника свідчать, зокрема, такі календарно-обрядові пісні, як веснянки, купальські, щедрівки:

Або:

Готуватися до одруження означало готувати рушники. І в пісні від імені парубка співається:

Ой піду я в Чорногор'я
Гроші заробляти,

А ось навіть доля людська сповивається у рушник:

Ой по горі ромен цвіте,
Долиною козак іде.

Весільні рушники, як і весь посаг, кожна дівчина готувала собі заздалегідь. Вишивати рушники, як і сорочки, мати навчала дочок ще змалку. У вишивання кожного рушника та сорочки, вкладалися дівочі мрії про коханого, про одруження і щасливе подружнє життя:

Коли б мені, Господи, неділі діждати -
На рушничок стати.

Стати на рушничок було апогеєм весілля:

По всій Україні поширений звичай перев'язувати рушниками старостів на знак згоди дівчини на одруження:

Або ще:

Дала один, дала другий

Ой як піду я за нелюба,
Крайте рушнички з рядниночки,
А утирочки з кропивочки.

В одних районах України рушники для перев'язування сватів дівчина вносила на дерев'яній тарілці, в інших - на хлібині. Цікавий епізод записано на Катеринославщині: дівчина кладе рушники на хлібину, вносить до хати, низько вклоняється старостам і каже: «Батьки мене всьому доброму вчили, а я вечорами мички микала та пряла, досвітками рушники ткала та вишивала, батькам радості бажала, щоб в них серце по мені не скиміло, щоб соромом очі їм не вкрило. Спасибі їм за все!» - низько кланяється батькам, старостам і дає кожному старості по рушникові. Старости беруть рушники і один одного пов'язують навхрест через плече, а батьки молодої промовляють: «Добре, добре пов'язуйте рушниками, щоб було за що держатись, щоб у сніг не впасти, а в свою хату попасти». Не знімаючи рушників з плечей, старости йшли до батьків молодого. Такі рушники називалися «плечовими», «сватовими».
У центральних районах України і молода, і дружка замість пояса чи крайки підперізувалася рушником («підперезником») - кінцями наперед. Це були, як правило, роменські та червоні кролевецькі рушники. Такими ж рушниками прикрашали ікони у свято. Згодом ткані червоні рушники - «підперізники», куплені в крамницях чи на ярмарках, замінили вишиваними.
У багатьох районах України на весіллі рушниками перев'язували не лише старостів та дружок, але й бояр та інших весільних чинів:

На Лемківщині побутував звичай - при виряджанні молодої до молодого вишивані рушники несли в руках дванадцять дружок. Найчастіше ці рушники допомагав вишивати весь рід.
«Наобразники» (рушники, якими накривали образи) і рушник, на якому молоді стояли в церкві, довго зберігали в родині як реліквії.
У селі Попівка, Звенигородського району Черкаської області (за дослідженнями С. Терещенко) у весіллі рушник використовували понад 20 разів. Тут мати благословляла дочку скликати родину, давши в руки рушник. Того рушника молода носила в руці аж до кінця весілля.
Коли молода з дружками заносили гільце до хати, то ставили його на рушнику. Викуп молодої подавали на рушнику. На дівич-вечорі, коли молода прощалася з дружками, вона дарувала рушник батькові.
На весіллі, зустрічаючи молодих, встеляють рушником дорогу від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати; іноді рушник стелили й перед входом до церкви. У весільному поїзді прикрашали рушниками й стрічками кінські дуги (сьогодні - автомобілі).
Під час шлюбу неабияке значення мав білий вишиваний рушник, на якому мали стояти молоді під вінцем. Під рушник родичі молодого клали срібні гроші й пшеницю-на щастя й багатство. Родичі і старша дружка намовляли молоду стати першою на рушник («хто перший стане, той буде верховодити в родині») - це означало, що молоду господиню поважатиме чоловікова родина, особливо свекруха, свекор і сам чоловік. Самі молоді намагалися стати на рушник одночасно, щоб були між ними злагода, повага й любов.

Шлюб брала, шлюб брала.
Шлюб шлюбувала,
На тонесенькім, на білесенькім
Рушничку стояла.

Рушник у церкві розстеляє дружка. Вона стоїть за молодою і шепоче їй нишком: «Протягни, сестричко, рушник, щоб і я скоро за тобою пішла». Після вінчання весільний поїзд вирушає до хати молодої, співаючи:

Ось як описує цей епізод Іван Нечуй-Левицький в повісті «Микола Джеря»: «В неділю після вінчання йшла з церкви Нимидора в квітках, в стрічках, з вишиваним рушником у руці, весела й щаслива».
Після вінчання брат молодої заводить її в хату за рушник, який вона тримає в руці, потім молодий веде її на посад також за рушник, садить її на кожух. Молода бере ложку або чарку рушником.
По всій Україні весільний хліб - коровай, дивень, шишки, лежень, калачі - кладуть на стіл, застелений рушником. Перед тим, як різати коровай, на нього кладуть два рушники навхрест.

Дружко миє руки і витирає рушником:

Як правило, всі кому подаровано рушник, чіпляють його собі через плече.
Як виряджають молоду до молодого, мати виносить гарний рушник і кладе на ярмо коли їдуть волами, а коли кіньми, то на дишло:

Як маєте виряджати – виряджайте,
Як маєте, що давати, то давайте.
Дайте мені образи золотії,
Дайте мені два рушнички шовковії.

Коли приїжджають у двір молодого, то він бере молоду за рушник, який вона тримає у руці, а дружко - молодого за хустку, заткнуту за його пояс, і заводить молодих на посад.
Весільна мати давала куховарці хустку, три аршини полотна й рушник, а усім весільним чинам - по шишці та рушнику, матері хрещеній - гарний очіпок та рушник.
Коли весільні гості після першої шлюбної ночі молодих приносили батькам молодої радісну звістку (що їхня дочка «чесна»), гостей обдаровували рушниками і хустками. По деяких селах молодих приводили до колодязя, покривали рушником, під яким вони вмивалися, а потім ним витиралися. Відтоді молода жінка навіть до воріт не могла вийти простоволосою. У весільному обряді по всій Україні, коли наречений приїздив за нареченою, щоб забрати її до свекрів, побутував обряд завивання її голови наміткою (а пізніше - хусткою):

Весільні намітки, як і весільні рушники, зберігали як сімейні реліквії їх клали покійним у домовину.

До цього часу на Правобережному Поліссі на весіллях, похоронах та інших родинних обрядах функцію рушника виконують намітки (перемітки, плат, завивало, сповивало, серпанок). А на Поділлі рушник називають (нафрама, рантух). На Буковині молоду завивають у рушник (намітка, перемітка, обрус). Про те, що намітка - це той самий рушник, свідчить буковинська весільна пісня:

На весіллі рушник створював гарний настрій. Все село приходило дивитися, як раненько в понеділок молода вставала, йшла по воду, розпалювала піч і починала поратись - розвішувала рушники на образи, картини, кілочки, на сволок, на жердку, над вікнами й дверима, на дзеркало - де тільки можна.

З усіх весільних атрибутів у наші дні найкраще зберігся рушник. Проте мало хто готує його власноручно. Здебільшого купують на ярмарках, у крамницях, а то й замовляють майстрам. У таких регіонах як Карпати, Полісся та Західне Поділля на весіллі використовують переважно ткані рушники, а в центральних областях – вишиванні. Поширене уявлення про те, що у весільному рушнику мають бути зображені „дерево життя" та „райські пташки" є швидше даниною моді. Головне в рушнику – його мистецький рівень і відсутність штампів в оздоблені – адже саме цим приваблюють нас традиційні рушники.

---