Вітаємо!
Шановні відвідувачі!
На цьому сайті колективи ТОВ "Український Сувенір" та майстерні Український Одяг підготували добірку матеріалів про Українські Рушники. Ми намагатимемось регулярно поповнювати розділи з історії рушників, традицій, що пов'язані з цим унікальним для нашої країни оберегом. Також мі би хотіли запропонувати Вам фотогалерею сучасних та старовинних рушників, що було зібрано за довгі роки пошуку та відновлення мистецтва ткання та вишивання традиційних рушників.
Окремим розділом пропонуємо інформацію про Рушник Національної Єдності України, що сягає довжини у 9 метрів та вишивався на протязі 2 років. Участь у вишиванні цього оберега України прийняли понад 1300 вишивальниць з усіх регіонів України та діаспор США, Канади, Італії, Німеччини, Польщі та Румуніі.
Опубліковувач
Художнє ткацтво на Поділлі
Ткацтво пронизувало щоденний побут подолян, вважалося найпочеснішим видом жіночого ремесла. Традиції ткання передавалися з покоління в покоління як найдорожчий скарб. Сьогодні багатьох майстринь уже немає серед нас, але їхні роботи збереглися у домівках дітей, внуків і правнуків завдяки святим традиціям. Прості селянки, які не вміли читати і писати, добре розуміли ткацьку науку, мудрими вчителями обирали вони собі природу, сповнену гармонії і краси.
Художнє відображення інтер'єру подільської хати здійснювали переважно тканими виробами. Зокрема, простір стіни під вікнами до рівня лав оббивали "залавниками", "підвіконням". На лави стелили рядна стриманішого, ніж "залавники", малюнка та колористики, так звані "налавники". Стіну, при якій розташований піл або ліжко, завішували килимом. Інтер'єр народного житла Поділля збагачували тканими рушниками, скатертинами ("настільниками", "настільниками", "убрусами"), покривалами (ряднами, "веретами", "рябчиками", "радюшками"), півкилимками.
Високохудожні зразки ткацтва збереглися до нашого часу і в ансамблі подільського народного одягу: в запасках, обгортках, хустках, перемітках, поясах.
Щоб виготовити тканину, потрібно мати сировину, ткацьке обладнання, барвник, знати, як нитки мусять переплітатися. Сировина була рослинного (льон, коноплі) і тваринного (вовна овеча і козяча) походження. Попередньо пряжа проходила певну обробку і тоді служила основою для ткання.
У розпорядженні ткалі, хоч би що вона хотіла зробити — виткати просте полотно чи найскладнішого малюнка тканину, — завжди були лише поздовжні нитки основи і поперечні нитки піткання. І вся краса, все розмаїття тканин, їхня фактура й орнаментика залежали від того, в якому порядку нитки цих головних груп перетиналися, накладалися одна на одну, тобто від способу їх переплетіння.
За роботою ткалі спостерігати не менш цікаво, ніж за роботою гончаря, вишивальниці чи різьбяра. Безупинні, відточені, здавалося б, одноманітні, цілком однакові ритмічні рухи рук, — а які гарні й різні візерунки повільно, нит
ка за ниткою вимальовуються. Поле тканин несло значне художнє навантаження, а узорні смуги, укладені від краю до краю полотна, давали поліфонічне звучання барв. Народна мудрість створила вишукану ткацьку графіку.
Найвишуканішими виробами подільських ткачів були скатертини, рушники, виконані технікою так званого світлотіньового ткацтва. Художній ефект створювався не поєднанням різних кольорів, а різноманітним, нерідко дуже складним, переплетінням білених і небілених конопляних або лляних ниток по всьому полі. Рисунок виступає на поверхні тканини у вигляді простої сітки, горизонтальних, вертикальних або косо направлених пружків, ромбовидних або квадратних фігур у різних варіантах.
Відповідно до розмірів давніх столів і скринь скатерті мали форму вузького, видовженого прямокутника 2 — 3 м завдовжки і 50 — 60 см завширшки. їх ткали "у віконця", "сосонку". Біле полотнище перетикали ритмічно кольоровими вузенькими смужками. Кінцеві частини заповнювали трьома ширшими і багатшими щодо рисунка і розцвітки смугами. Такий тип скатертей був поширений у першій половині XX ст. по всій території Поділля.
На рушниках, які розвішували над вікнами й дверима, основну увагу звертали на видні кінці й заповнювали їх найбагатшим орнаментом. Інші частини полотнища тільки перетикали вузькими кольоровими смугами, середню частину залишали без прикрас. На рушниках типу "божників", крім багатих прикрас на кінцях, перетикали ще й один довгий беріжок, який, оббігаючи образ чи портрет, створював декоративне обрамлення. Таке розташування орнаменту характерне для Хмельницької і Вінницької областей.
Здавна на Поділлі побутувало рядно. Рядна — ці поліхромні тканини з орнаментом у поперечні смуги ("пасисті") або клітку ("хрестаті") зшивали з двох половин. Вони виконували функцію постільних покривал.
Запаски, обгортки, перемітки, хуст-
ки, пояси використовували як закінчений, готовий вид вбрання. Запаски — фартухи пристосовували до матеріалу і силуету основного поясного одягу, носили їх до обгорток, дрібнорясованих спідниць. Вони мали форму вузької пілки, приблизно 70 — 80 см завдовжки і 50 — 60 см завширшки, прив'язували тороками. Це були піввовняні вироби, ткані з кольорової вовни по конопляній основі, інколи з чистої вовни в дрібні поперечні смуги. Такий тип фартуха — запаски зберігався найдовше в околицях Збруча, наддністрянських районах, був відомий на Вінниччині. Окрему групу складали килимові запаски. Оригінальними щодо кольорів були запаски Східного Поділля. Основне полотнище в них чорного кольору, що міниться ледве помітними смугами білої вовни. На подолі рельєфно виділяються різнокольорові смуги, ткані "репсовою" технікою і "під дошку". Відомі на Хмельниччині й білі лляні запаски, прикрашені способом "перетику" або вишивкою.
Обгортки були поширені на Хмельниччині і Вінниччині. їх полотнище приблизно втричі довше від запаски. Сама назва "обгортка" пояснюється тим, що цей вид одягу носили, обгортаючи навколо стану. Для більшої свободи рухів долішні їх кінці підтикали під пояс.
З давніх часів відомі перемітки — головні убори заміжніх жінок, що мали форму довгого полотнища (2 — 4 см завдовжки і З0 — 40 см завширшки). Серед заможного селянства цінували вовняні немирівські хустки, які виробляла відома фабрика в Немирові. їх дбайливо зберігали у скринях і передавали з покоління в покоління, одягали "про велике свято". Дуже цікавими з художнього погляду є пояси, якими підперізували поясний і верхній одяг. Вони були червоними, зеленими, темно-синіми або тканими в різнокольорові смуги (чоловічі — "крайки", жіночі — "баюри", дуже гарні), їх кінці прикрашали великими китицями вовняної пряжі або цілими жмутками різнокольорових кулястих китиць.
Але найбільше гордяться подоляни своїми килимами, які за технологією, за малюнком є унікальними, неповторними. Нам би не тільки зберегти те багатство художньої уяви, а й створити на цій основі нові неповторні зразки! Адже глибоке, світле, завжди життєдайне народне мистецтво творить привабливий образ подільського краю, держави.
На Поділлі здавна ткали килими двох видів — з рослинним і геометричним орнаментами. Особливу цінність становлять килими вазонового типу. їх побачите на Волині, Буковині, але саме на Поділлі вони набули особливого вигляду. "Вазон" — один з найбільш типових і улюблених орнаментальних мотивів у
народному мистецтві подолян. На площині килима бувало по 3, 5, 6 вазонів із рослинами, розміщеними в ряд. Інколи між основними великими вазонами розташовані додаткові, менші, які заповнюють вільні проміжки. В композицію вводять зображення птахів, людей і жанрових сцен. Подільські килими дають нам дуже цікаві приклади й геометричного орнаменту. У Новоушицькому районі, наприклад, виготовляли килими, центральне поле яких складалося з трьох широких поперечних ділянок, і в кожній — один або два медальйони з традиційним мотивом "баранячі роги". У межах сучасної Вінниччини і в південних районах Хмельницької області ткали килими з великими ромбовидними фігурами. Кайми або зовсім не було або вона мала вигляд зубчастої смужки лише з поздовжніх сторін.
Придивімось до кольорів подільського килима. Давні витвори мають природний колір вовни — сірий, коричневий, чорний, нерідко — жовтувато- пісочний, ніжно золотистий. Орнамент розцвічується всіма основними барвами, тільки не в повній силі, а зм'якшено. Для майстринь найважливіше, — щоб один колір ладився з іншим.
Галина МЕДВЕДЧУК,
провідний науковий співробітник
Державного історико-культурного заповідника "Межибіж"
(Хмельницька область)
Дивіться також: