Вітаємо! Вітаємо!

Шановні відвідувачі!

На цьому сайті колективи ТОВ "Український Сувенір" та майстерні Український Одяг підготували добірку матеріалів про Українські Рушники. Ми намагатимемось регулярно поповнювати розділи з історії рушників, традицій, що пов'язані з цим унікальним для нашої країни оберегом. Також мі би хотіли запропонувати Вам фотогалерею сучасних та старовинних рушників, що було зібрано за довгі роки пошуку та відновлення мистецтва ткання та вишивання традиційних рушників.

 

 

Окремим розділом пропонуємо інформацію про Рушник Національної Єдності України, що сягає довжини у 9 метрів та вишивався на протязі 2 років. Участь у вишиванні цього оберега України прийняли понад 1300 вишивальниць з усіх регіонів України та діаспор США, Канади, Італії, Німеччини, Польщі та Румуніі.

Новини Новини

  • Записи

Опубліковувач Опубліковувач

Український Рушник

Український рушник

Дві нитки у Катрі — червона та чорна,
дві нитки - а яка красна

Тарас Шевченко

Від сивої давнини до сьогодні чільне місце в українському побуті займає рушник. З ним народжуються, одружуються і йдуть із життя. З хлібом сіллю на рушнику зустрічають дорогих гостей, без нього не обходиться жодна урочиста подія в родинному чи громадському житті.

Незабутній І.М. Гончар якось сказав, що Україна має стільки рушників, що ними можна оперезати всю земну кулю.

Український рушник можна порівняти хіба що з народною піснею, вишиванкою і писанкою, разом з ними він є невмирущим символом України.

Наш рушник є і оберегом і молитвою, і засобом спілкування з предками.

Відомий з літописів звичай давніх русичів на знак обожнювання природи обвішувати дерева рушниками - убрусами дожив до наших днів. Стоїть бо на околиці с.Вежиця, що на Рівненщині крислата багаторічна сосна

„цар-дерево», обвішана, рушниками, хустками, шматками полотна.

Найдавніший рушник, знайдений на території України, датується кінцем X століття. На полотнищі збереглися лише сліди вишивки, тобто проколи від голки.

Відомо також, що в XI ст.. сестра Володимира Мономаха Ганна відкрила школу, де навчалися вишивати і шляхетні дівчата і бідніші поселянки. З тих часів відоме вишивання на дорогих тканинах золотом, сріблом та червоним шовком.

Тканий і вишиваний рушник, як і настінне малювання, кераміка, різьблені і мальовані меблі, килими та інші види народного мистецтва досягли найвищого розвитку в козацьку добу на Наддніпрянській Україні. Це пояснюється високим суспільним розвитком цього краю. Родючі ґрунти, розвинена мережа торговельних шляхів, величезні природні багатства сприяли розвитку всіх галузей народної культури.

Мова населення цієї території, народна архітектура, вбрання, пісенно- обрядова творчість складають основу традиційної культури українців. На Чернігівщині, яка була частиною Гетьманської України, на основі орнаментики місцевого тканого рушника, з'явився відомий, поширений по всій Східній Україні т.зв. кролевецький рушник. В середині XIX ст.. він набуває такої художньої досконалості. Що завойовує собі славу як на місцевих річних ярмарках, так і по всій Україні та за її межами. Так, у 1936 р. на міжнародній виставці в Парижі кролевецький рушник виборов золоту медаль. З тих пір його експонують у Франції, Німеччині, Японії, Австралії, США, Канаді, він прикрашає королівські палаци багатьох європейських держав.

Виготовлення рушника пройшло довгий шлях від звичайного шматка полотна до високохудожнього твору. У ньому, як і в мові та пісні, відбилася індивідуальна та колективна творчість нашого народу.

Понад 100 технік вишивки і понад 20 технік ткацтва використовують народні майстри при виготовлені рушника. Традиційний червоний колір українських рушників свідчить про життєрадісний характер його творців

Тривалу еволюцію пройшла і його орнаментика. Символічно-магічна функція рушника в хліборобських обрядах, народних віруваннях та побуті на початок XX ст.. майже забулося. Протягом століть кращі майстри з народу продовжували створювати високохудожні рушники, поступово забуваючи про первісний зміст їх орнаментів.


З давніх давен використовував наш народ рушника з охоронною метою. У минулому був поширений звичай виготовлення жіночим гуртом села (Толокою) рушника - „обиденника", якого закопували під придорожній хрест („фігуру"), вистеляли дорогу, ходили з ним навколо села, обперізували церкву, щоб запобігти пошестям на худобу, стихійним лихам чи відігнати хворобу. Під час посухи „обиденний"рушник несли до церкви і клали на образ.Звичай толоки зберігся до сьогодні в багатьох українських селах при будівництві хати, копанні криниці, на весіллі, похороні тощо.

В українському класичному весільному обряді рушник посідає центральне місце, є багатозначним, глибоко національним атрибутом. Про давню весільну функцію рушників свідчать календарно-обрядові (щедрівки, веснянки, купальські) та весільні пісні.

Готуватися до одруження означало готувати рушники. Стати на рушник було апогеєм весілля:

Молода Ганнуся на рушничок стала, Свому миленькому всю правду сказала, Свому миленькому, свому чоловіку, Що буде любити від вінця до віку.

Виряджаючи наречених до шлюбу, батьки благословляють їх іконами в рушниках, після вінчання зустрічають хлібом - сіллю на рушникові, встеляють рушником дорогу від воріт до дверей, від порога до столу.

По всій Україні поширений звичай перев'язувати рушниками старостів на знак згоди дівчини на одруження:

Батько й мати не одказує, Ще й рушничків не показує, А я прийшла да й одказала, Ще й рушнички да й повязала.

В багатьох районах України на весіллі перев'язували рушниками не лише старостів та дружок, але й бояр та інших весільних чинів.

А в коморі сволок,

Там рушників сорок,

І підіте винесіте,

Бояр прикрасіте.

У центральних районах України молода й дружка підперезувалися рушниками замість пояса и крайки.

По всій Україні весільний хліб - коровай, шишки, бивень, калачі - кладуть на стіл, застелений рушником.

На весіллі рушник створював урочистий святковий настрій. Все село приходило дивитися, як у понеділок молода господиня рано вставала, приносила воду, розпалювала в печі і починала розвішувати свої рушники на образи, картини, жердку над вікнами й дверима - де тільки можна. Рушники, якими накривали ікони, стояли в церкві підперезувалися зберігали як сімейні реліквії.

Після першої купелі немовлятко загортали у мамин весільний рушник. Новонароджене дитя приймала баба-повитуха на рушник. Коли породіллю вперше провідували родичі й сусіди, то обов'язково дарували рушник. Не обходилося без рушника і в хліборобських обрядах. У перший день огляду озимини (на Юрія) йшли в поле гуртами, частіше родом. Попереду йшов батько з хлібом-сіллю на рушника, за ним мати несла частування в кошику, накритому рушником. Так було і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику.

Рушником в Україні накривають хліб на столі, свячене на Великдень, обід женцям, косарям, пастухам тощо.

Рушник або хустку, як і грудочку рідної землі, брали з собою в дорогу козаки, чумаки, заробітчани, щоб не загубилася в душі пам'ять роду. Вишиті матір'ю, дружиною чи коханою дівчиною, вони будили щемний спомин про рідну домівку:

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Рушник є символом переходу людини в інші світи. За звичаєм готують заздалегідь рушники та вбрання собі „на смерть". Домовину оббивають тканиною й рушниками, кладуть рушника покійнику під плечі. Попереду похоронної процесії несуть хреста й корогви, обв'язані рушниками. Рушником застеляють віко, на нього кладуть хлібину. Тих, хто несе хреста, корогви, віко й домовину, перев'язують рушниками або хустками. Колись і домовину спускали в яму на рушниках. На цвинтарях у поминальні дні хрести на могилах та церковні хрести пов'язують рушниками.

Рушник в Україні здавна був окрасою хати. „Хата без рушника - не хата"- говорить народне прислів'я. При будівництві хати, коли вже було зведено стіни, вгорі над покутем ставили „квітку"і вішали ікону в рушнику. По деяких районах і сволок піднімали на рушниках, які дарували потім майстрам.

Входячи в нову хату, готували чи купували рушники.

Із розвитком хати з зникненням курного опалення з курним опаленням до світлиці з настінним малюванням ритуально-обрядова функція рушника дедалі більше набирала естетичного характеру.

По всій Україні склалися місцеві традиції прикрашання хати рушниками. Кожне село створило свій, часом і не один, образ рушника з місцевими техніками й улюбленими узорами та розмірами.

У Центральній Україні рушники були до півметра завширшки, найвужчі - в Карпатах, на Поділлі та Поліссі - часом до 10 см. Найдовші рушники були в Центральній Україні, Київському, Житомирському та Чернігівському Поліссі. Це були тканні рушники завдовжки до 7 м на цілий ряд ікон. Найкоротші рушники на Поділлі, Волинському Поліссі та в Карпатах.

По всій Україні у рушниках переважає червоний колір із вкрапленням у давніших синього, у пізніших - чорного, жовтого, зеленого кольорів.

Як декоративну прикрасу на Волинському Поліссі рушник почали використовувати порівняно недавно через те, що тут довго зберігалася курне опалення. Лише на свята вносили з комори образ, вішали його на стіну, а на нього приношену намітку (різновид довгого рушника).

Багаті й родючі землі Поділля та розвинені шляхи сполучення здавна сприяли в цьому краї розвиткові усіх видів народного мистецтва, зокрема, настінного малювання, художнього ткацтва (килими, верети, налавники), мальованих меблів та посуду, настінних прикрас - витинанок. Тому на Поділлі, особливо Західному, рушник, як хатня прикраса не набув значного поширення.

Знає Поділля як ткані, так і вишивані рушники. На Східному Поділлі ткані рушники мають розвинену орнаментику, на Західному вони нагадують невеликі за розмірами рушники Полісся і Карпат.

Побутували також і багато оздоблені, „святошні"рушники - багатоколірні, з суцільними та орнаментальними смугами.

Багатий за орнаментикою був вишиваний рушник Східного Поділлі (Вінниччина). На цих рушниках збереглися узори з фантастичними крилатими кіньми, птахами, величезними деревами, жіночими фігурами, побутовими сценами.

Найдовше і найщедріше прикрашалася хата рушниками в Центральній та Слобідській Україні (сучасна Харківська область з прилеглими до неї районами Донецької, Луганська та південні райони Сумської області).

На цих територіях рушниками прикрашали, насамперед, ікони. Рушники ткані й вишивані розвішували над картинами, дзеркалами, дверима, вікнами, на жердках, стінах, навіть на сволоках.

Найвищого мистецького рівня досягай рушники в наддніпрянській Україні, високим суспільним розвитком, мальовничістю і багатством якої захоплювалися в середньовіччя чужоземні мандрівники.

Мова населення цього краю, народна архітектура, оздоблення хати, вбрання, звичаї й обряди, пісенна творчість складають основу традиційної української культури.

На рушниках Центральної І Слобідської України простежується їх стильова єдність і художня довершеність.

Характерним для них є, насамперед, теплий червоний колір і багатство квітково-рослинного світу з центральним мотивом „дерева життя"(„рай – дерева"), який в народі називають „квітка", „вазон", „деревце".

По краях цих рушників часто проходить безкінечник, стилізований під хміль чи виноградну лозу. Ці рушники часто перегукаються із золотим шиттям часів Київської Русі.

По всій Наддніпрянщині значно пізніше був поширений білий мережаний рушник, який особливо гарно виглядав на митих дерев'яних стінах хати.

Від таких рушників у сільській хаті було затишно, святково. Урочисто. Прибрана рушниками, килимами, різьбленими намальованими меблями, гарним посудом українська хата виглядала як писанка.

Традиція виготовлення українського рушника і його використання, особливо в урочистих подіях, порівняно добре збереглася до сьогодні.

Яскравим прикладом цього є цінна ідея славної родини Миколи й Тамари Степаненків виготовлення всеукраїнською своєрідною толокою „Рушника Єдності»

Автори ідеї ї проекту, побувавши в кожній області України, доносили до людей мету створення цього унікального рушника багатьма талановитими вишивальницями. Дуже вдало обрано мотив рушника - „дерево життя», який властивий усім видам українського народного мистецтва, через який розкриваються світоглядні уявлення і високий художній смак нашого народу.

В цьому рушнику майстерно закомпоновано найпоширеніші мотиви інших орнаментів, використано разом з рушниковим швом багато інших технік вишивки.

Колористика „Рушника Єдності» витримана в народній традиції, у ньому переважає життєстверджуючий червоний колір із вкрапленнями синього, жовтого кольорів.

У створені цього рушника взяли участьбільше 1300 вишивальниць.

У цей складний для України час „Рушник Єдності» за своїм символічним призначенням заслуговує на багаторазовий показ у найбільш велелюдних місцях, бо йому буде тісно в музейних залах.

Його святе покликання наперекір сепаратиським закликам деяких політиканів, що забивають клин у цілісність Української держави, пробуджувати в душах українців почуття єдиної великої родини, людської гідності і національної гордості.

Лідія Орел