Вітаємо! Вітаємо!

Шановні відвідувачі!

На цьому сайті колективи ТОВ "Український Сувенір" та майстерні Український Одяг підготували добірку матеріалів про Українські Рушники. Ми намагатимемось регулярно поповнювати розділи з історії рушників, традицій, що пов'язані з цим унікальним для нашої країни оберегом. Також мі би хотіли запропонувати Вам фотогалерею сучасних та старовинних рушників, що було зібрано за довгі роки пошуку та відновлення мистецтва ткання та вишивання традиційних рушників.

 

 

Окремим розділом пропонуємо інформацію про Рушник Національної Єдності України, що сягає довжини у 9 метрів та вишивався на протязі 2 років. Участь у вишиванні цього оберега України прийняли понад 1300 вишивальниць з усіх регіонів України та діаспор США, Канади, Італії, Німеччини, Польщі та Румуніі.

Новини Новини

  • Записи

Опубліковувач Опубліковувач

«Повернутися

Весільний рушник

У колекціях музеїв є багато весільних рушників під назвами: «червоні» „королівські", «орласті», «возові», «роменські», «кролевецькі», «богуславські», «підперізники», «ярмаркові». Ці рушники часто зберігають родинну пам'ятку. Вони переходять від баби до дітей та внуків. Про давню весільну функцію рушника свідчать, зокрема, такі календарно-обрядові пісні, як веснянки, купальські, щедрівки:

Тече річка ріковая,
Плаче дівка молодая.
Не плач, дівко, не журися,
Ще я, молод, не женився.
Як я буду вінчатися,
Прийди, серце, прощатися,
Ой як буду на рушничку,
Подай мені білу ручку.
Ой на Купала, на Івана
Там ластівочка купалася,
На бережечку сушилася,
Дівка Ганнуся журилася;
А ще рушничків не наткала,
А вже Василька сподобала,
А ще рушнички на верстаті,
А вже Василько в її хаті.
***
Ой сіяла зіронька сіяла,
З ким же, ти, Ганнусю, стояла?
Із тобою, Іванку, парубком
Під вишиваним рушником.
    Або:

Готуватися до одруження означало готувати рушники. І в пісні від імені парубка співається:

Ой піду я в Чорногор'я
Гроші заробляти,

Зароблю - за рушниками
Буду посилати.


А ось навіть доля людська сповивається у рушник:

Ой по горі ромен цвіте,
Долиною козак іде.

Та у журби питається:
Де та доля пишається?
Чи то в шинках з багачами?
Чи то в степах з чумаками?
Чи то в полі на роздоллі
З вітром віється по волі?
Не там, не там, друже-брате, -
У дівчини в чужій хаті,
У рушнику та в хустині,
Захована в новій скрині!
(Тарас Шевченко)


Весільні рушники, як і весь посаг, кожна дівчина готувала собі заздалегідь. Вишивати рушники, як і сорочки, мати навчала дочок ще змалку. У вишивання кожного рушника та сорочки, вкладалися дівочі мрії про коханого, про одруження і щасливе подружнє життя:

Коли б мені, Господи, неділі діждати -
На рушничок стати.

Тоді не розлучить ні батько, ні мати.
Ні суд, ні громада…

Стати на рушничок було апогеєм весілля:


Молода Ганнуся на рушничок стала,
Свому миленькому всю правду сказала.
Свому миленькому, свому чоловіку,
Що буде любити од вінця довіку.


По всій Україні поширений звичай перев'язувати рушниками старостів на знак згоди дівчини на одруження:

Батько й мати не одказують,
Ще й рушничків не показують,
А я прийшла та й одказала
Ще й рушнички да й показала.


Або ще:

Дала один, дала другий

На третьому стала,
А четвертим, білесеньким,
руку пов'язала.

А коли одруження було нещасливим, тоді:

Ой як піду я за нелюба,
Крайте рушнички з рядниночки,
А утирочки з кропивочки.


В одних районах України рушники для перев'язування сватів дівчина вносила на дерев'яній тарілці, в інших - на хлібині. Цікавий епізод записано на Катеринославщині: дівчина кладе рушники на хлібину, вносить до хати, низько вклоняється старостам і каже: «Батьки мене всьому доброму вчили, а я вечорами мички микала та пряла, досвітками рушники ткала та вишивала, батькам радості бажала, щоб в них серце по мені не скиміло, щоб соромом очі їм не вкрило. Спасибі їм за все!» - низько кланяється батькам, старостам і дає кожному старості по рушникові. Старости беруть рушники і один одного пов'язують навхрест через плече, а батьки молодої промовляють: «Добре, добре пов'язуйте рушниками, щоб було за що держатись, щоб у сніг не впасти, а в свою хату попасти». Не знімаючи рушників з плечей, старости йшли до батьків молодого. Такі рушники називалися «плечовими», «сватовими».
У центральних районах України і молода, і дружка замість пояса чи крайки підперізувалася рушником («підперезником») - кінцями наперед. Це були, як правило, роменські та червоні кролевецькі рушники. Такими ж рушниками прикрашали ікони у свято. Згодом ткані червоні рушники - «підперізники», куплені в крамницях чи на ярмарках, замінили вишиваними.
У багатьох районах України на весіллі рушниками перев'язували не лише старостів та дружок, але й бояр та інших весільних чинів:


А в коморі сволок,
Там рушничків сорок,
Та підіте, возьміте,
Бояр прикрасіте.

На Лемківщині побутував звичай - при виряджанні молодої до молодого вишивані рушники несли в руках дванадцять дружок. Найчастіше ці рушники допомагав вишивати весь рід.
«Наобразники» (рушники, якими накривали образи) і рушник, на якому молоді стояли в церкві, довго зберігали в родині як реліквії.
У селі Попівка, Звенигородського району Черкаської області (за дослідженнями С. Терещенко) у весіллі рушник використовували понад 20 разів. Тут мати благословляла дочку скликати родину, давши в руки рушник. Того рушника молода носила в руці аж до кінця весілля.
Коли молода з дружками заносили гільце до хати, то ставили його на рушнику. Викуп молодої подавали на рушнику. На дівич-вечорі, коли молода прощалася з дружками, вона дарувала рушник батькові.
На весіллі, зустрічаючи молодих, встеляють рушником дорогу від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати; іноді рушник стелили й перед входом до церкви. У весільному поїзді прикрашали рушниками й стрічками кінські дуги (сьогодні - автомобілі).
Під час шлюбу неабияке значення мав білий вишиваний рушник, на якому мали стояти молоді під вінцем. Під рушник родичі молодого клали срібні гроші й пшеницю-на щастя й багатство. Родичі і старша дружка намовляли молоду стати першою на рушник («хто перший стане, той буде верховодити в родині») - це означало, що молоду господиню поважатиме чоловікова родина, особливо свекруха, свекор і сам чоловік. Самі молоді намагалися стати на рушник одночасно, щоб були між ними злагода, повага й любов.


Шлюб брала, шлюб брала.
Шлюб шлюбувала,
На тонесенькім, на білесенькім
Рушничку стояла.

Рушник у церкві розстеляє дружка. Вона стоїть за молодою і шепоче їй нишком: «Протягни, сестричко, рушник, щоб і я скоро за тобою пішла». Після вінчання весільний поїзд вирушає до хати молодої, співаючи:


Лети, лети, соловейку, попереду, Та дай моїй неньці знати, що я йду.
Нехай виходить з колачем,
Бо йде її рідна дочка з паничем,
Хоч не з паничем – з мужиком.
Та зв'язала білі ручки рушником.


Ось як описує цей епізод Іван Нечуй-Левицький в повісті «Микола Джеря»: «В неділю після вінчання йшла з церкви Нимидора в квітках, в стрічках, з вишиваним рушником у руці, весела й щаслива».
Після вінчання брат молодої заводить її в хату за рушник, який вона тримає в руці, потім молодий веде її на посад також за рушник, садить її на кожух. Молода бере ложку або чарку рушником.
По всій Україні весільний хліб - коровай, дивень, шишки, лежень, калачі - кладуть на стіл, застелений рушником. Перед тим, як різати коровай, на нього кладуть два рушники навхрест.

    Дружко миє руки і витирає рушником:
Миє дружко ручки,
Поглядає на кілочки,
Чи не висять рушнички,
Щоб потерти ручки?

Як правило, всі кому подаровано рушник, чіпляють його собі через плече.
Як виряджають молоду до молодого, мати виносить гарний рушник і кладе на ярмо коли їдуть волами, а коли кіньми, то на дишло:


Як маєте виряджати – виряджайте,
Як маєте, що давати, то давайте.
Дайте мені образи золотії,
Дайте мені два рушнички шовковії.


Коли приїжджають у двір молодого, то він бере молоду за рушник, який вона тримає у руці, а дружко - молодого за хустку, заткнуту за його пояс, і заводить молодих на посад.
Весільна мати давала куховарці хустку, три аршини полотна й рушник, а усім весільним чинам - по шишці та рушнику, матері хрещеній - гарний очіпок та рушник.
Коли весільні гості після першої шлюбної ночі молодих приносили батькам молодої радісну звістку (що їхня дочка «чесна»), гостей обдаровували рушниками і хустками. По деяких селах молодих приводили до колодязя, покривали рушником, під яким вони вмивалися, а потім ним витиралися. Відтоді молода жінка навіть до воріт не могла вийти простоволосою. У весільному обряді по всій Україні, коли наречений приїздив за нареченою, щоб забрати її до свекрів, побутував обряд завивання її голови наміткою (а пізніше - хусткою):


-Де ти, Катрусю, ходила,
Що твоя голова побіліла?
- Ходила я, матінко, в вишневий сад,
Там на мою головоньку білий цвіт впав.


Весільні намітки, як і весільні рушники, зберігали як сімейні реліквії їх клали покійним у домовину.


Ішла з міста, напилася,
Найшла рушник, завилася.
    До цього часу на Правобережному Поліссі на весіллях, похоронах та інших родинних обрядах функцію рушника виконують намітки (перемітки, плат, завивало, сповивало, серпанок). А на Поділлі рушник називають (нафрама, рантух). На Буковині молоду завивають у рушник (намітка, перемітка, обрус). Про те, що намітка - це той самий рушник, свідчить буковинська весільна пісня:
Ані прала, ані ткала,
Лиш готовий завивала.

На весіллі рушник створював гарний настрій. Все село приходило дивитися, як раненько в понеділок молода вставала, йшла по воду, розпалювала піч і починала поратись - розвішувала рушники на образи, картини, кілочки, на сволок, на жердку, над вікнами й дверима, на дзеркало - де тільки можна.

***


З усіх весільних атрибутів у наші дні найкраще зберігся рушник. Проте мало хто готує його власноручно. Здебільшого купують на ярмарках, у крамницях, а то й замовляють майстрам. У таких регіонах як Карпати, Полісся та Західне Поділля на весіллі використовують переважно ткані рушники, а в центральних областях – вишиванні. Поширене уявлення про те, що у весільному рушнику мають бути зображені „дерево життя" та „райські пташки" є швидше даниною моді. Головне в рушнику – його мистецький рівень і відсутність штампів в оздоблені – адже саме цим приваблюють нас традиційні рушники.